В свої сімнадцять років він зумів самостійно освоїти складну техніку виконання рідкісних для Туви танцювальних стилів - попінга, локінга, бонбрейкінга, що вимагають супергібкості, пластичності і наполегливих тренувань.

Перегляд сотень відеокліпів, щоденні репетиції, пошуки потрібної школи і однодумців, злети і падіння, ейфорія і розчарування - через все це йому довелося пройти, щоб оволодіти своїм тілом, як ніхто інший в республіці.

Аяс допа, студент другого курсу відділення хореографії Кизилський коледжу мистецтв, не уявляє свого життя без сцени, без тісного контакту виконавець-глядач, який приводить його в захват. Де б не виступав, своїми танцями він викликає вигуки подиву і овації у глядачів різного віку. Аяс щиро вірить: здоровий і красивий світ танцю, в якому він живе, може, хоча б ненабагато, змінити світ на краще.

Впасти і піднятися 

- Аяс, щоб так майстерно оволодіти своїм тілом, напевно, треба почати танцювати з самого раннього дитинства?

- Ні, я до танців не з самого раннього дитинства прийшов. Спочатку, коли пішов у перший клас, мама віддала мене в секцію дзюдо. Вона мріяла, що я стану військовим, і вирішила заздалегідь виховувати в мені мужність. Через деякий час занепокоїлася, що в мені з'являються ознаки жорстокості - в школі я образив дівчинку, і вирішила мене пом'якшити: привела в художню школу, де малював і займався різьбленням по каменю, але це мене не дуже зацікавило.

Танці без передишкіТогда, мама, коли вже навчався у третьому класі, записала мене в ансамбль танцю «Едегей», де три роки вивчав народні танці.

Добре пам'ятаю свій перший вихід на велику сцену - виступ в музично-драматичному театрі в 2003 році. Дуже хвилювався, та й чешки постійно ковзали по сцені. Як не старався, все-таки посковзнувся і впав, але піднявся і продовжив танцювати.

За те, що встав і продовжив танець, а не втік, злякавшись і збентежився, за куліси, як іноді робили дівчинки, наш балетмейстер В'ячеслав Октябрьевіч Донгак похвалив мене, тому що справжній танцюрист так і повинен робити: навіть якщо впав, все одно посміхатися, вставати і продовжувати свою роль на сцені.

Його похвала дуже підбадьорив мене, почав займатися старанніше. Але все одно в групі не виділявся із загальної маси, продовжував танцювати в масовці - в задніх рядах. Зате разом з ансамблем «Едегей» побував у Москві, Польщі, Білорусії.

- Після цього першого падіння на сцені часто доводилося падати і підніматися?

- На сцені я більше не падав, зате досить падінь було на репетиціях. Різні стійки ногами догори і сальто без них не обходяться. Але падіння - не привід для зневіри. Тренуючись, повторюючи руху знову і знову, можна домогтися багато чого. Головне - мати бажання і не зупинятися.

Найнебезпечніше - це впасти духом. У мене таке трапилося в дев'ять років - у 2004 році. Нам оголосили, що ансамбль «Едегей» поїде виступати у Францію. Я так радів! Але до Франції не потрапив: на кордоні з Білоруссю у мене і ще у одного хлопчика з ансамблю сталася якась морока з документами.

Всі виїхали, а ми залишилися, просиділи там усю ніч, митники нас допитували, фотографували, як злочинців. Потім ми повернулися в Москву, звідти - в Кизил. Я був дуже сильно розчарований, якийсь надлом стався, якийсь час продовжував танцювати, але вже без полювання. Поступово зовсім закинув танці, навіть на шкільних дискотеках весь вечір сидів і просто дивився, як танцюють інші.

У той період разом зі шкільними друзями захопився футболом, просто захворів ім. Ми дивилися і обговорювали матчі відомих світових клубів, моїм кумиром був французький футболіст Тьєррі Анрі. Весь вільний від школи час проводив на стадіоні, ганяючи м'яча. Про танці навіть не думав, так без них прожив років зо три.
Пробудження пристрасті

Танці без перепочинку-А як знову прокинулася пристрасть до танців?

- Це в 2009 році сталося, коли навчався у восьмому класі. У нашій одинадцятій школі оголосили конкурс сучасних танців «Стартінейджер». Дівчата з нашого класу загорілися і вирішили брати участь, але їм в команду потрібні були хлопчики. Тоді вони пригадали, що я колись займався хореографією, і попросили станцювати з ними. А перед цим порадили подивитися фільм «Дворові танці» з Крісом Брауном у головній ролі. Однокласниці сказали, що ми повинні станцювати, як герої фільму, взявши звідти кілька рухів.

«Дворові танці» настільки вразили мене, що під час перегляду схопився і почав танцювати разом з героями. Я був просто в захваті від цього фільму і від Кріса Брауна, американського актора, співака і відмінного танцюриста, який у шістнадцять років став знаменитий на весь світ.

Під час виступу на шкільному конкурсі я був просто в ейфорії, віддача від залу - колосальна. Ми завоювали третє місце, а завуч вручила мені приз глядацьких симпатій. Я був окрилений цим маленьким успіхом. Після конкурсу, як завжди - дискотека. Там уже не сидів - відривався по повній. У мені ніби щось перевернулося. З того дня пристрастився до танців.

- Цікаво висловився, Аяс: пристрастився до танців. Найчастіше це слово доводиться чути в іншому - негативному - контексті: пристрастився до сигарет, алкоголю, наркотиків.

- Я таких пристрастей не розумію, мені це абсолютно нецікаво. Жодного разу в житті не курив, навіть не затягувався. Друзі пропонували за компанію спробувати, але я навіть запаху тютюну не виношу.

Алкоголь, зізнаюся чесно, пару раз пробував. У перший раз - на Новий рік, коли мені було п'ятнадцять років. І не зрозумів, у чому його принадність, на смак і запах він - огидний. Мене відразу захитало, і це було дуже неприємно, адже я вже звик контролювати своє тіло.

Після другого разу зрозумів, що вийшов з форми: назавтра ніяк не виходило повторити раніше ретельно відрепетирувані руху. Зробив для себе висновок: алкоголь і танці - несумісні. Від алкоголю моментально слабшають м'язи, страждає вестибулярний апарат. В один момент все напрацьоване місяцями - псу під хвіст. Тому більше не п'ю. А наркотики навіть в очі не бачив.
Гілочка великого дерева

Танці без перепочинку-Серед твоїх рідних є ще захоплені танцями люди?

- Серед моїх рідних багато лікарів, вчителів. А професійний танцюрист один - мій старший двоюрідний брат Мерген Монгуш. Він танцював у відомому балеті Алли Духової «Тодес» у Москві, потім - в Тувинської державному ансамблі пісні і танцю «Саяни». Зараз працює художнім керівником в Республіканському центрі народної творчості і дозвілля, викладає в танцювальному гуртку «Пірует».

Наші племяшка - дворічна Айлуна і п'ятирічний Дензін - наслідують братові і мені, і вже дуже непогано танцюють.

Всі мої родичі - велика дружна сім'я зі своїми традиціями. Одна з них - дитячі свята, які проходять дуже весело і шумно.

Є ще одна чудова традиція - поїздки в Чаа-Хольскій район, де посеред тайги, в дивно красивому містечку, наш дід - Даваа Допа - побудував висячий міст через річку Хемчик. У цих місцях полюбили відпочивати Володимир Путін і Сергій Шойгу.

Це наше родове місце, і ми - всі родичі - щорічно їздимо освячувати його, влаштовуємо там різні змагання, показуємо свої таланти. Минулого літа, наприклад, ми з братом Мергеном на цьому сімейному святі танцювали, а інші брати змагалися у вільній боротьбі.

Для мене кожен таке свято - дуже яскрава подія, що об'єднує і зближує всіх нас. На цих зустрічах роду усвідомлюю себе гілочкою великого дерева.

Шкода, що моєї рідної мами, Людмили Чіміт-Доржуевни допа, немає на цих святах. Її не стало у травні 1998 року, коли мені було чотири роки. Зрозумівши, що її хвороба - рак - невиліковна, вона довірила мене, дворічного, своєї двоюрідної сестри Любові Кара-ооловне Сат, яка виростила мене, ставши мамою. Тільки в першому класі звернув увагу на те, що в мене інше прізвище і зрозумів, що мама не народила мене.

Всі спогади, пов'язані з рідною мамою, уривчасті і нагадують кадри зі старого німого кіно. Пам'ятаю, як вона хворіла, пам'ятаю її похорон. Але саме виразне спогад - її очі: я лежу в колясці, а вона нахилилася до мене. Очі в неї, як у мого рідного брата Айдин, який старший за мене на п'ятнадцять років.

- Мама схвалює твою одержимість танцями?

- Зараз - так, тому що зрозуміла: це - серйозно. Мама мене у всьому підтримує і морально, і фінансово, якщо вирушаю з виступом в інше місто, завжди набирає мені потрібну суму грошей.

А коли в школі вчився, вона іноді бурчала: окрім танців ні про що більше не думаєш! У дев'ятому класі перед іспитами навіть не відпускала на репетиції та виступи. Мені доводилося вставати вранці дуже рано, щоб непомітно вислизнути з дому.

Маму розумію: вона хотіла, щоб я після закінчення школи вступив у серйозний вуз. А в мене зовсім не було інтересу до шкільної програми. На уроках сидів в навушниках, слухав музику і думав про те, який рух можна придумати під той чи інший ритм.

Несподіваний студент

- А як же ти поступив на хореографічне відділення Кизилський коледжу мистецтв?

- З цим така історія. Восени, коли навчався у дев'ятому класі, побачив оголошення про набір до школи сучасної хореографії. Подзвонив і записався. Педагог - Ертіне Олексійович Конгар - виділив мене з решти хлопців, призначив індивідуальні репетиції. Займатися було дуже захоплююче. Ми їздили до Красноярська на конкурс, присвячений Айседори Дункан, де в мене був сольний вихід. Ертіне Олексійович запропонував після дев'ятого класу поступати в Кизилський коледж мистецтв, де він викладає.

Серйозно не замислювався над його пропозицією і збирався закінчувати одинадцять класів, як хотіла мама. Уже місяць провчився в десятому класі, коли Ертіне Олексійович в кінці вересня запросив мене на репетицію в коледж і показав педагогу Ірині Олегівні Ондар. Перевіривши дані - розтяжку, шпагат, гнучкість, уміння чути музику - вона сказала, щоб завтра приходив на заняття.

Прибіг додому у нестямі від радості: я з завтрашнього дня - студент, буду вчитися на хореографічному відділенні! Мама спочатку була проти, вона все ще плекала мрію побачити мене професійним військовим - офіцером.

Танці без передишкіДвоюродний брат Мерген теж намагався відрадити, перераховуючи всі тяготи життя танцюристів, які знає з власного досвіду: величезні навантаження, низька заробітна плата, коротка професійна життя, відсутність гарантії успіху. Те, що він говорив - правильно, це - реальність. Але я вже не уявляв і зараз не уявляю свого життя без тренувань, репетицій перед черговим концертом чи конкурсом, без хвилювання перед виступом і, саме головне - без тієї віддачі від залу для глядачів, яку відчуваю, виходячи на сцену.

Зрозумівши, що вмовляння не діють, Мерген підтримав мене, мама теж змирилася і купила все, що потрібно для занять: білу майку, балетки, Велосипедки.

Ось так несподівано став студентом Кизилський коледжу мистецтв. Перший семестр відучився на платній основі, оскільки потрапив до коледжу, коли набір вже був закритий. Після зимової сесії мене перевели на бюджетну основу.

- Наскільки змінилася твоє життя після того, як став студентом коледжу?

- Стало менше вільного часу. Розумію, що за вуха, як у школі, ніхто тягнути не буде і при поганих результатах можуть запросто відрахувати. З'явилося більше відповідальності за навчання.

У студентів хореографічного відділення дуже насичена програма навчання: з восьмої ранку до самого вечора. Коледж дав основи класичного та народного танцю. Мене навчили тримати поставу, голову.

Після навчання відвідую заняття народного ансамблю «Азас» при коледжі під керівництвом Андрія Айрандівіевіча Хомушку і нещодавно створений ансамбль бального танцю «Візаві» під керівництвом Кіма Кимовича Куулара.

Крім цього, займаюся разом з групою «Бузут» в гуртку брейк-дансу при Центрі народної творчості, яким керує Ерес Аптии, під керівництвом брата Мерген Монгуш - в його групі «Пірует».

Єдиний вихідний - неділя - йде на домашні справи. Але без танцю цілий день мені прожити складно, тому вдома теж танцюю: одягаю навушники і рухаюся по квартирі під пісні Кріса Брауна, мама до цього вже звикла, тільки забороняє танцювати за столом під час їжі.

На вулиці, коли з друзями гуляю, правда це рідко зараз буває, часу на прогулянки зовсім не залишається, теж включаю плеєр і починаю танцювати. Це вже потреба - танцювальні рухи, вони піднімають настрій, не дають нудьгувати чи сумувати.
Місячна хода і ламання рук

- Танцюристи, чиїм творчістю захоплюєшся?

- Мій кумир - Майкл Джексон. Він - самий великий танцюрист з усіх. Дізнавшись про його смерть у новинах, довго не міг у це повірити. Для мене це велика втрата. Шкода, що за життя його поливали брудом, поширюючи всілякі чутки.

Знамениту місячну ходу Майкла Джексона розучував по кліпу. Кадр за кадром натискав на паузу, щоб вловити його руху. Так поступово освоїв. Зараз намагаюся вносити якісь свої варіації в вивчене.

Танці без перепочинку-В місячної ходи дійшов до ідеалу?

- Не можу сказати, що дійшов до ідеалу. В місячної ході важливу роль відіграють взуття та паркет. Якщо паркет ідеально гладкий, що дозволяє плавно ковзати, то тут нічого надскладного немає.

- Найскладніше танцювальний рух?

- Обертання. Це найважливіше рух класичного і народного танцю. Професійні танцюристи, перш ніж опанувати майстерністю відмінного обертання, проходять чималий шлях навчання і практики. Потрібно повертати плечі з максимально можливою швидкістю, утримуючи баланс. Ноги повинні бути м'якими і пружинистими. Під час обертання мені насилу вдається сконцентрувати погляд на одній точці, щоб голова не запаморочилася. Тут падіння і розтяжки неминучі.

- Про які танцювальні стилі можеш сказати: це точно моє?

- Я навіть на підтанцьовці отримую задоволення, викладаюся по повній програмі, не важливо, який стиль, який напрям.

Але особливо люблю сучасні танці. Локінга - один з найбільш позитивних стилів, характеризується жартівливій і навіть комічною манерою виконань. Там різні фішки з киданням рук, петлі руками, величезна кількість найрізноманітніших стрибків. Також танцюю Поппінг - стиль, заснований на різкому скороченні і розслабленні м'язів.

Відкрив для себе недавно з'явився бонбрейкінг - ламання рук, кінг-тат - стиль прямих кутів або тетріс, що прийшов до нас з Єгипту і нагадує танець фараонів. Танцюю вакінг. Це стиль, що зародився в лос-анджелеських клубах в сімдесятих роках, наслідує подіумної ходьбі і позування моделей.

- Які успіхи в улюблених напрямках?

- У грудні 2011 року разом з групою «Бузут» їздив на чемпіонат Сибіру «Гетобластер» в Красноярськ і отримав друге місце в категорії «Початківці дорослі» в номінації «Поппінг», що для мене було особливо важливо, тому що тоді тільки-тільки почав захоплюватися Поппінг.

9 січня 2012 брав участь у щорічній хіп-хоп тусовці «Кращий баттл року - 2012» в Кизилі, де були хлопці з Хакасії і Красноярського краю. Переміг у напрямках Поппінг, крампінг і хіп-хоп.

А в лютому їздив разом з «Бузутамі» на черговий чемпіонат Сибіру з брейк-дансу. Він відрізнявся від грудневого тим, що учасників було набагато більше, тому був дуже жорсткий відбір. З п'ятдесяти кандидатів на Поппінг я пройшов відбір і опинився в числі шістнадцяти учасників. Але далі вже не пройшов.

Позначилася втома - прямо з автобуса ми пішли на майданчик, до того ж, суперники виявилися дуже сильними і досвідченими. Побачивши, що я засмучений, наш керівник Ерес Аптии сказав, що, перш за все, треба навчитися програвати. Це був для мене хороший урок.

Вимоги стилів

- Якими танцювальними стилями хотів би ще опанувати?

- Хотілося б опанувати всіма стилями, але це неможливо, тому що у кожного - свої вимоги. Наприклад, в брейк-данс є рух хедспін - обертання на голові, для виконання якого потрібно тренувати м'язи шиї. Почав тренуватися і зауважив, що пропадає гнучкість шиї, що необхідно для попінга. Довелося відмовитися від хедспіна.

Хочу навчитися добре виконувати іспанські та латиноамериканські танці.

- А класичний балет? Ти ж уже пробував себе в ньому - в першому дитячому національному балеті «Шияан ам» в постановці директора Дитячої хореографічної школи Кизила Раїси Став-оол, прем'єра якого відбулася 17 грудня 2011 року.

- Так, був і такий досвід. За півтора місяці до прем'єри до мене підійшла куратор нашого курсу Тетяна Геннадіївна Ондар і сказала, що Раїса Седіповна Став-оол хоче, щоб я виконав роль злого духа Шулбуса в її постановці «Шияан ам».

Я, звичайно ж, з радістю погодився, а коли почалися репетиції, зрозумів, що рано радів. Зіткнувся з такими невідомими досі труднощами абсолютно нового для мене напрямку - балету! Потрібно було весь час втягувати кожен палець на ногах під час стрибків, а їх було дуже багато, тримати поставу, голову. Від постійної напруги корпусу було відчуття, ніби весь час ходжу в жорсткому корсеті, навіть після репетиції не міг розслабити спину.